Сни Тараса Шевченка про мир в Україні
До 210-річчя від дня народження поета і художника
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
– Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну
Т. Шевченко, Розрита могила
Сьогодні, у 210-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка, проблема нищення України російською владою та її військами, порушена у поемі «Розрита могила», написаній 9 жовтня 1843 року, надалі залишається актуальною.
На розкопки могил і курганів в Україні археологічною комісією, призначеною царським київським військовим губернатором Дмитром Бібіковим, поет дивився крізь призму етики українського народу, переважно православного віросповідання, релігійність якого мала більш обрядовий, ніж рефлексивний характер. Це спричинялося до того, що ритуал, оспіваний у жалобних піснях, у відчуттях віруючих часто піднімався до рівня святості. Свій біль і обурення з приводу наруги над могилами українських національних героїв, до того ж з метою пошуків скарбів, поет виразив у трьох дуже репрезентативних для періоду «Трьох літ» творах: у ліричному вірші «Розрита могила», у поемі «Великий льох» та у вірші з інципітом «Стоїть у селі Соботові…».
Осквернене підземелля резиденції та церкви Богдана Хмельницького в Суботові, а також руїни зруйнованої царськими військами столиці гетьмана – Чигирина, виростають під пером українського романтика до символу сплюндрованої України, яку гетьман запродав російським царям. Проте, найбільшої політичної та історіософської виразності досягають звинувачення, сформульовані письменником у «Великому льосі» та у вірші «Стоїть у селі Суботові…». У цих творах автор безпосередньо сягає до біблійного методу зображення. Особливо відповідають атмосфері антицарських виступів, що наростали у свідомості захисників свободи ХІХ століття по всій Україні книги пророків, в яких міститься гостра критика суспільного ладу та правління насильницьких можновладців.
На осквернену москалями церкву в Суботові, в котрій Хмельницький молився до Бога, щоб у москалів і козаків було спільне майбутнє, «щоб москаль добром і лихом з козаком ділився», Шевченко дивився як на «домовину України», але вірив, що прийде час і з-під її руїн воскресне його Батьківщина.
В аналізованій поемі «Розрита могила» Шевченко дуже влучно і справедливо вказує на безпосередніх винуватців українських бід – москалів, які в абсолютно нелюдський спосіб вбивають беззахисних українських матерей і дітей, часто ще ненароджених. Трагедію цю поет представляє в віршах та картинах, де зображає українську матір, котру порівнює з пречистою Матір’ю Христовою – Марією, якій Шевченко присвятив одну з найважливіших поем під заголовком «Марія». Поет покладає свою надію на Марію:
Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика-Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Образ українських дівчат – матерей, які мріяли про своїх майбутніх добрих діточок і молилися, прохаючи Господа про мирне, щасливе життя для своїх дітей на українській, пшеничній землі, особливо глибоко і зворушливо поет представив у поемах «Розрита могила» і «Марія», написаних відповідно у 1843 та 1859 роках. Цей образ також повертався, між іншим, у таких творах, як «Думка», «Катерина», «Пророк», «Неофіти».
У написаній 24 лютого 1838 року «Думці» Шевченко показує дівчину-сироту, яка розмовляє з вітром:
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду,
Нема куди прихилиться –
Хоч з гори та в воду.
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом,
Утопився б – тяжко жити,
А нема де дітись.
В того доля ходить полем,
Колоски збирає,
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
В поемі «Катерина» Шевченко просить українських дівчат не кохатися зі своїми ворогами – москалями:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ Божий,
Мусить погибати.
Серце в’яне співаючи,
Коли знає, за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Згнущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Найважливішу поему про матір, яка бажає миру своїм дітям і, за словами поета, як ніхто інший у світі зичить своїм дітям щасливого мирного життя, є написана у 1850 році в Петербурзі поема «Марія». У цьому творі Шевченко представляє неперевершений взірець материнства в образі Марії – Матері Ісуса Христа.
З молитовним проханням про перемогу слова правди в Україні Шевченко ще раз звертається до «святої праведної Матері святого Сина на землі» в поемі «Неофіти», написаній у Нижньому Новгороді у 1857 році.
У цьому творі поет просить Пресвяту Богородицю, щоб вона своїм словом святої правди дала цій правді новий голос.
Благословенная в женах,
Святая праведная Мати
Святого Сина на землі.
Не дай в неволі пропадати,
Летучі літа марне тратить.
Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море
Сльози кровавої лила,
Так, як і Ти. […] Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь[1].
У наслідку фальсифікації російськими імператорами правди про історію України, яка завжди була, на думку російських імперців-українофобів частиною Росії, та яку винаймали час від часу татарам і полякам «на пашу» («Стоїть в селі Суботові…», 1845), справжню історію України спрофановано й висміяно, включно зі святими, але «москалями» «розритими могилами», у яких разом з козаками лягла відпочити воля («Буває, в неволі іноді згадаю…», 1858). Прийде, однак, кінець знущанням над українською історією, цією «поемою вольного народу» («І мертвим, і живим…», 1845). Шевченко вірив, що згине «кругом неправда і неволя» («Єретик», 1845) і в Україні зійде ясне слово правди («Стоїть в селі Суботові»):
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Тарас Шевченко клопотався упродовж усього свого творчого життя, щоб «святої правди голос новий», перемінив серця людей, визволив людину від зла, звільнив її від заздрощів і жадання помсти, щоб могли запанувати засновані на справжній християнській любові до ближнього стосунки між людьми і народами.
***
Ідею християнської любові до ближнього, виражену в поемі «Неофіти», поет висловив у зворушливій молитві до Матері Бога-Любові, яку митець просить, щоб освітлене Її святою мудрістю нове слово оживило його мову.
Шевченко глибоко вірив, що Матір Ісуса Христа, яка не покидає страждаючих, розтопить серця кожного, навіть у злих людей, і в Україні настане споконвічно очікуваний українським народом мир. Цю ідею любові до іншої людини, спроможну змінити світ, бо вона запропонована замість воєн, ненависті і помсти, Шевченко вкладає в уста першого Апостола Христової науки – святого Петра, який, благословляючи оргію Алкіда, «благовістив» людям «слово нове» – «любов, і правду, і добро – добро найкращеє на світі», яким є «братолюбіє»:
І тихим, добрим, кротким словом
Благовістив їм слово нове,
Любов, і правду, і добро,
Добро найкращеє на світі,
То братолюбіє.
У переконанні Тараса Шевченка перші християни таємницю людського буття – присутність Бога можуть відчути виключно через любов, без якої не може бути ані надії, ані віри. Висказані поетом у листах і щоденнику погляди на тему ролі любові виражено в поетичній формі у «Неофітах». У вуста апостола нової, християнської віри – святого Петра, український поет вкладає прохання: щоб новонавернені ісповідники Христа молилися тільки до Бога Живого і щоб вони молилися не лише за ближніх – друзів, але й за ворогів та своїх переслідувачів, а навіть катів:
Молітесь, братія! Молітесь
За ката лютого. Його
В своїх молитвах пом’яніте.
Перед гординею його,
Брати мої, не поклонітесь.
Молитва Богові.
Неофітів, як новонавернених християн, вирізняла засаднича переміна внутрішнього життя, яка полягала у відході від егоцентризму і їх відкритості на зустріч з Живим Богом. Така зустріч спонукає до давання свідчення переміни. Звернення до світла «правди на землі» і любові до Бога Живого робить новонавернених християн здатними до покори й великодушності, завдяки якій людина спроможна пробачити вину ворогові і не претендує до осудження інших, залишаючи ці проблеми Божому судові. Відкритість людини на любов до Бога провадить правдивих, праведних християн до автентичної молитви, яка завжди є проханням і подякою за посланий Богом дар любові і її міць, яка змінює кожну людину. Тому неофіти з правдиво християнською терплячістю, зносячи переслідування і приниження, перебувають у молитвах з надією і вірою у відхід світу помсти, «ножа і вогню» і настання світу гармонії, любові й миру:
А він
Нехай лютує на землі,
Нехай пророка побиває,
Нехай усіх нас розпинає;
Уже внучата зачались,
І виростуть вони колись,
Не месники внучата тії,
Христові воїни святиє!
І без огня, і без ножа
Стратеги Божії воспрянуть.
І тьми, і тисячі поганих
Перед святими побіжать.
Молітесь, братія!”
Молились,
Молилися перед хрестом
Закуті в пута неофіти,
Молились радостно. Хвала!
Хвала вам, душі молодиє!
Хвала вам, лицарі святиє!
Вовіки-віки похвала!
У поемі «Неофіти» новонавернена матір неофіта Алкіда (?) під час молитви переконалась у присутності Бога – Сотворителя неба і землі. Їй відкрилась правда Бога Живого:
І помолилась в перший раз
За нас розп’ятому. І спас
Тебе розп’ятий син Марії.
І ти слова його живії
В живую душу прийняла
І на торжища, і в чертоги
Живого істинного Бога
Ти слово правди понесла.
Про те, що Шевченко до кінця життя залишився вірний ідеї правди і християнської любові до ближнього, свідчить виражений у поемі «Юродивий», написаній 1857 року, закид на адресу фарисеїв, не гідних стати на захист «пресвятої правди і свободи», бо вони «розпинать, а не любить […] вчились брата!». Те ж маємо і в інших творах, зокрема в поемі «Марія» (1859) та молитвах останнього (1860) року життя, де прохання про братню любов тричі повторено протягом трьох днів (24–27 травня).
Перш за все це є молитовна подяка за подаровану Богом здатність до любові, яка допоможе у створенні на землі «сердечного раю», потім за витривалість у любові до правди, що дасть поетові змогу знайти щирих друзів, а відтак, за молитву подяки і за можливість дочекатися разом з земляками, які живуть на землі, життя у загальносуспільній згоді і братній любові:
24 травня 1860 р.:
Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!
25 травня 1860 р.:
Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!
і 27 травня 1860 р.:
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Як бачимо, Тарас Шевченко, незважаючи на хвилинні сумніви щодо сили справедливого суду Божого і важкі випробування, протягом усього життя знаходив джерело одвічної ідеї правди, волі, справедливості й добра у любові до ближнього, що її Христос прищепив людям. Тому в поемі «Неофіти», сягаючи початків християнства, він звертається не до Бога-Творця, Бога Старого Заповіту, як це робив до заслання за Урал, на військову службу в штрафному батальйоні царської армії, а до Матері Бога на землі, отже, Бога історичного, Бога Нового Заповіту, що живе серед людей і тому є ближчий людям, – Спасителя страждаючих і убогих. Звідси в молитвах до своєї нової заступниці – покровительки Марії, він проситиме Богородицю, щоби послала йому «святеє слово, святої правди голос новий». Тільки «просвічене» «мудрістю святої правди» слово – як вірив Шевченко – додасть пророчої сили його поезії, допоможе перемогти неволю, «розтопити серця» всіх, хто живе на землі, щоб в Україні, як прагне Шевченко, святилось, як «Божеє кадило», святеє слово правди.
***
Сьогодні, у 210-ту річницю від дня народження пророка України, весь український народ вірить, що збудуться мрії Тараса Шевченка про мир в Україні, а також мрії людей, які хочуть миру, у Польщі, Європі, Сполучних Штатах, Канаді, Австралії, Японії та інших країнах. Завдяки зусиллям президентів, прем’єр-міністрів, політиків, вчених, журналістів і, насамперед, батьків і матерів, настане мир, якого вони хочуть для своїх дітей, онуків і правнуків.
[1] Закінчення Тарасом Шевченком цієї частини поеми «Марія» словом «Амінь — вірую» є молитовним сповіданням поета в Бога, Творця неба і землі. Див. на цю тему книгу Йозефа Рацінгера – папи Бенедикта XVI, наступника св. Івана Павла ІІ: Wprowadzenie do chrześcijaństwa, Wydawnictwo Znak, Kraków 1996, s. 358.
Шевченківський день
10 березня 2024 року, 12.00
Колегія Новум Ягеллонського університету, вул. Ґолембя, 24, Краків
Організатор: Фундацією св. Володимира Хрестителя Київської Руси у Кракові