Лінивий фоловер

Autor: Julia Perehuda

Дзвінок дзвенів так настирливо, що я все ж таки відчинив двері. На порозі стояла незнайома блондинка і з рішучим видом тиснула на кнопку.

– Олександр? – вона підняла на мене очі.

Я кивнув, машинально пригладжуючи волосся, яке стовбурчилося після сну.

– Це вам, – вона простягнула мені записку. – Машина під під’їздом.

Білявка повернулася і побігла сходами вниз. Я протер очі і розгорнув аркуш: «Терміново потрібна твоя допомога. Приїжджай негайно. Аліса»

Тривога ляпасом обпекла моє обличчя. Я прислухався – з сусідньої кімнати було чути безтурботний розкотистий храп – і не став гаяти часу.  Похапцем натяг кросівки і кинувся наздоганяти дівчину.

Блондинка чекала мене в маленькому червоному автомобілі.

– Пристебнися, – наказала вона і рвонула з місця. Я боляче вдарився плечем і поспішно пристебнувся.

Обличчя моєї супутниці було настільки зосередженим, що я не відразу наважився заговорити з нею. А щойно відкрив рота, отримав у відповідь такий важкий погляд, що він пробив всі грані моєї свідомості палаючим хвилюванням.

– Аліса у небезпеці, – видихнула вона. – Це все.

Я закрив рота. І більше нічого вже не питав. Думки виводком скажених кошенят скакали у мене в голові.

Аліса, моя колишня однокласниця, жила за два під’їзди від мене разом зі своїм старшим братом. Якщо з нею і могло статися щось погане, то виключно через нього – здоровезного безжурного лобуряку, байдарочника і туриста, якого всі називали не інакше як Бурий. Сестра була повною його протилежністю. Тендітна і поміркована «хороша дівчинка» була сонячним світлом для брата, та й усіх навколишніх.

Аліса малювала блакитно-рожеві квіти, й усі стіни квартири хизувалися ними. Я теж мав таку картину – вікно у її ніжний усміхнений світ, у який я ніколи не був здатний віднайти двері.

Бурий називав мене «її лінивим фоловером», і, можливо, так воно і було.

Після роботи я часто забігав до неї поговорити про те й про се, на чай, до якого вона пекла неперевершене ванільне печиво. Одного разу я таки заговорив з нею про кохання, але Аліса тільки розсміялася і сказала, що я закоханий лише у її печиво і у мене надто повільна кров. Я не заперечив. Тому що насправді не був певен, що вона помиляється.

Учора я завітав до неї, як і завжди, але вдома нікого не застав. А вже під під’їздом наштовхнувся на розвеселого Бурого, який повертався з чергової вечірки.

– Гей, планктон! – звернувся він до мене і штовхнув у плече так, що я ледь встояв на ногах. – Нудьгуєш? Пішли по пивку!

Я потягся за ним і застряг у затишній кухні за келихом оксамитового. Аліси все ще не було. Я передислокувався на диван, і задрімав, аж поки пронизливий дзвінок не струснув мій мозок.

Тим часом автомобіль промчав вулицями і перетнув межу міста. Я з острахом спостерігав за дріботливою стрілкою спідометра, яка так і цілилася вискочити за свою шкалу, коли блондинка раптом запитала:

– Хвоста немає?

Я рвучко обернувся. І обімлів. Хвіст був! Прямо за нами нісся здоровезний чорний позашляховик, обліплений залізними обвісами і кенгурятниками.

– Чорний джип… – несподівано глухо прохрипів я.

Дівчина похмуро звела брови і піддала газу. Стрілою пролетівши ще кілька кілометрів, вона звернула з траси і небезпечно вгвинтилася у містечко. Я порціями вдихав повітря і видихнув його тільки тоді,  коли машина різко зупинилася біля напіврозваленого цегляного будинку.

– Аліса мала б чекати нас тут! – крикнула моя супутниця, вистрибуючи з автомобіля. Я вискочив услід.

Білявка в розпачі металася навколо будинку. Але раптом видивилася у стіні якусь цеглину і кинулася до неї. Незрозумілим мені дивом вона виколупала її і дістала зі схованки папірець. На ньому непідточеним простим олівцем була поспіхом виведена нерівна лінія літер: «Літ. Копильське».

– Ми запізнилися! – видихнула блондинка і стрімко побігла до машини.

– Що це означає? – запитав я і поспішив, намагаючись не відставати від неї.

І вчасно. До будівлі вже підрулював наш чорний переслідувач. Дівчина вправно обігнула будинок з протилежного боку і натисла на газ. Ми знову понеслися заміськими манівцями.

– Льотне поле в Копильському, – нарешті промовила вона.

– Знаєш, де це? – насмілився запитати я.

Дівчина кивнула, не відводячи очей від дороги. Чорний джип знов прилаштувався нам у хвіст.

– Газуй! – вигукнув я, втискаючись у своє сидіння.

І не дарма – наша машина блискавично розвернулася і помчала у зворотньому напрямку. Позашляховик гальмував з заносом і страхітливим виском. Мене занудило.

– Здається, відірвалися! – вичавив з себе я.

– Ненадовго, – не погодилась зі мною блондинка і підрулила до автозаправки.

Поруч із заправними колонками вабив зір блискучий чорний мотоцикл. Його господар сидів на траві неподалік, неквапливо розстібаючи вкриті пилом масивні мотоциклетні черевики. Наш автомобіль загальмував за метр від нього. Блондинка вибігла з машини і стрибнула на мотоцикл.

– Сідай мерщій! Швидше! – крикнула вона цілковито приголомшеному мені, і завела мотор. Немов уві сні я полишив авто і опинився у неї за спиною.

Байк розлюченим левом заревів у простір і понісся трасою. Босий мотоцикліст щось кричав нам навздогін. Я хотів запитати дівчину, чи знає вона цього хлопця, але до мого рота потрапила муха, і кілька хвилин я відпльовувався мов божевільний. На щастя, їхали ми недовго.

Мотоцикл занурився у передмістя і під’їхав до невеличкого аеродрому, на злітній смузі якого погойдувався елегантний двомісний літачок. Блондинка кинулася до його відчиненої кабіни і перемовилася кількома словами з пілотом. Махнула мені рукою.

– Лети! – заволала вона. – Тебе проведуть до Аліси.

Я з сумнівом дивився на літачок, але тут на аеродромі з’явився знайомий позашляховик. Дівчина буквально впхнула мене в кабіну і затягнула ремені безпеки.

Вона хутко побігла до мотоциклу, а я повернувся до свого пілота. На пілотському кріслі сиділа ефектна струнка брюнетка. У мене відпала щелепа.

Пілотеса простягнула мені навушники і скомандувала:

– Від гвинта!

Літак розігнався і впевнено знявся у повітря. У мене перехопило подих. Я з жахом вчепився в якийсь важіль навпроти себе, спостерігаючи, як дівчина хвацько закладає віраж.

– Легше, легше, – сказала вона зі сміхом. – Це ручка управління.

Я відпустив ручку і вчепився у якусь металеву балку в себе над головою. Брюнетка тільки всміхнулася. Земля запаморочливо віддалялась від нас. Мене трясло від страху, а також від шаленого холоду, який швидко наповнював кабіну. Я подивився у вікно, і прекрасний краєвид приголомшив мене, додавши захвату у почуття перебігу шаленої кінострічки, у якій я дивним чином опинився.

Скоро серед полів показалися обриси розлогої споруди, і пілотеса запросила дозвіл на посадку. Я застиг, дотискаючи ні в чому не винну балку. А коли літак нарешті торкнувся землі, насилу відклеїв задубілі пальці від залізяки.

Літак тим часом м’яко покотився полем, аж поки не наблизився до високого сітчастого паркану. За парканом виднівся крутий схил, у підніжжя якого безтурботно гуркотів струмок.

– Тепер вам туди, – дівчина повела рукою у бік схилу.

Я промовив слова подяки і мішком вивалився з літака. Мене усе ще погойдувало.

Спортсменом я не був, тому переліз через паркан доволі незграбно, заплативши йому за «несанкціонований доступ» ґудзиком і подряпиною на животі. Через струмок перебрався колодою, яка знайшлася тут замість містка, дивом не загримівши у воду. А от подолати майже прямовисний берег виявилося складніше. Він суворою громадою нависав наді мною із запитанням, що саме я тут забув. Але я зухвало подивився йому у вічі і вже за кілька метрів побачив товсту мотузку, яка звисала згори і вказувала мені шлях.

Приблизно на п’яти метрах я умудрився зірватися. Обдер руку і трохи приклався щокою об каміння. Рукав моєї офісної сорочки розпоровся і заплямувався кривавими смугами. Але я зчепив зуби, вхопився за мотузку і подерся вгору з новим завзяттям. Кросівки зісковзували, обсипаючи громіздкі чемодани ґрунту, але я повз і взгризався в землю мало що не зубами. Голова моя трохи йшла обертом, але я дивився тільки вперед.

Скоро я почув чоловічі голоси і веселий регіт, і серце моє закалатало від страху за Алісу так, що, здавалося, зараз проб’є мені горло, щоб долетіти до неї першим.

Коли я нарешті видряпався наверх, встановилася оглушлива тиша. Восьмеро або семеро кремезних молодиків, переважно у захисному туристичному одязі, буквально витріщилися на мене. За ними майорила постать моєї ніжної подруги у довгій блакитній сукні.

Хитаючись, забруднений і закривавлений, я випростався на краї схилу і відкинув мотузку, яка вросла в мою руку.

Під моїми ногами лежав невеликий дрюк. Я підняв його. Я зважив його на своїй руці. Тому що у цю мить, коли я стояв перед ними усіма, коли мені було абсолютно очевидно, що сили нерівні і життя моє може скінчитися прямо тут, я зрозумів, що до останньої краплі своєї «повільної» крові буду битися за ту, яка пахне ванільним печивом і малює блакитно-рожеві квіти.

З несамовитим звірячим ревом я кинувся на своїх ворогів. Хтось із них відступив, хтось намагався зупинити мене, а хтось вибив палицю з рук. Я здавався собі непереможним вихором, який мав би змітати все на своєму шляху. Але кілька точних ударів і майстерний аперкот в голову зупинили мій вихор нанівець. І я миттєво розстався – і з ілюзіями, і з реальністю.

Коли я приходив до тями, найгірше, що мені боліло – не голова, а те, що я не врятував Алісу.

Зі стогоном я спробував піднятися, але чиясь рука м’яко зупинила мене. Я з трудом розліпив повіки і перше, що блискавкою розрізало мій туманний зір – величезний плакат на дереві. Із написом: «З Днем Народження, Бурий!»

Усвідомлення жахливої, непоправної помилки пронизало все моє єство. Ніякої небезпеки для Аліси не існувало! Я став жертвою розіграшу – чужого  розіграшу!

На мить я відчув себе цілковитим бовдуром. Пекучий сором залив моє обличчя… і відплинув, поступившись льодяному заціпенінню. Тому що Аліса…  О, Аліса дивилася на мене так… як ще ніколи в житті – з такою пристрастю, захопленням, вдячністю і здивуванням – що паморозь мого сум’яття розчинилася вщент у цьому всепоглинаючому пломені… На мої очі навернулися сльози – точнісінько такі самі, як і на її очах… Вона посміхнулася, і моє серце вибухнуло нестримним, яскравим і несамовитим щастям… Щастям, яке заповнило собою усі непередбачувані звивини розміреного плину цього недосконалого людського життя.

Я ще встиг згадати, що у Бурого, між іншим, є ім’я, таке ж як і моє – Олександр. Але палкий Алісин поцілунок вдруге за сьогодні відправив мене у небуття.