Papież Jan Paweł II w Fundacji św. Włodzimierza – Папа римський Іоанн Павло ІІ в Фундації св. Володимира
Słowo powitalne Włodzimierza Mokrego
Najdroższy nam Ojcze Święty,
z głębi serca dziękuję Waszej Świątobliwości za nawiedzenie kaplicy pierwszych Męczenników Rusi Kijowskiej Świętych Borysa i Gleba w Fundacji św. Włodzimierza w Krakowie, która powstała jako żywa reakcja na Twoje Ojcze Święty pragnienie, „aby był przypomniany chrzest Rusi w Kijowie w 988 roku”, wypowiedziane w słynnej homilii w Gnieźnie w 1979 roku.
„Strastoterpci”, książęta Borys i Gleb cierpiąc mękę, stali się praktycznymi wykonawcami Ewangelii Chrystusa, gdyż – jak głoszą słowa prastarej modlitwy z XI wieku – woleli oddać życie, niż podnieść rękę na walczącego o sukcesję brata uzurpatora, który „zabijał ich ciała, ale duszy ich nie mógł sięgnąć”.
To duchowe zwycięstwo, które dokonało się wśród samych elit ówczesnych władz świeckich nowo ochrzczonego państwa kijowskiego, nabiera szczególnego znaczenia właśnie dziś, kiedy jednym z najważniejszych wyzwań ludzkości, zwłaszcza dla chrześcijan, tak Wschodu jak i Zachodu, staje się – jak podkreślasz Ojcze Święty – problem „aby być, a nie mieć”.
Sprawa „bycia” to podstawa dalszej egzystencji także i dla żyjących w Polsce i obecnych tu przedstawicieli różnych mniejszości narodowych, a zwłaszcza dla nas Ukraińców, dzieci wysiedleńczej akcji „Wisła”, wyrwanych jak drzewa z korzeniami ze swych ojcowizn. Trudno jest bowiem nam zesłańcom wrastać w nie swoją glebę, zwłaszcza przy dość częstym braku akceptacji.
W zachowaniu swej duchowej, odrębnej tożsamości, w nie zawsze życzliwym środowisku, pomagała nam dotąd przede wszystkim modlitwa, nauki naszych ojców duchownych i chociażby takich pisarzy, jak lwowski poeta i ksiądz greckokatolicki Markian Szaszkiewicz, który swym braciom Rusinom—Ukraińcom przypomniał: „Chrześcijanin, gdy osadzony został w Cerkwi Chrystusowej, jest jak drzewo owocujące, wybrane i nad wszystkie dorodne, bo korzeń tego drzewa nie z dołu, z ziemi, lecz z góry, z niebios wyrasta, skąd też i pokarm duchowy przyjmuje”.
Jako pierwszy papież-Słowianin wiesz Ojcze Święty najlepiej, że losy Ukraińców tak się przedziwnie potoczyły, że z jednej strony przez ostatnie pół wieku nie zakorzeniona, bo wyrwana ze swej ziemi, ukraińska mniejszość narodowa trwa przede wszystkim dzięki duchowemu pokarmowi z drzewa Chrystusowego. Z drugiej zaś strony naszych rodaków z Ukrainy przez wieki żyjących – jak powie poeta – „na naszej, ale nie swojej ziemi” (T. Szewczenko) od pokoleń pozbawiano tego duchowego pokarmu, który wyrasta z Chrystusa i zaszczepionej przez Niego miłości bratniej.
Pragniemy zatem błagać Boga naszego, by przez wstawiennictwo Świętych Męczenników Borysa i Gleba spełniło się przy Twojej Ojcze Święty pomocy przykazanie „nie zabijaj”, gdyż tylko wówczas – jak powiedział prorok Ukrainy Taras Szewczenko – „będzie syn i będzie matka, i będą żyć ludzie na ziemi”.
Radujemy się i dziękujemy w tej podniosłej i historycznej dla nas chwili wszystkim ludziom dobrej woli, a zwłaszcza gospodarzom tej pięknej ulicy za to, że możemy się modlić do Świętych Borysa i Gleba tu u podnóża wawelskiej kaplicy Świętokrzyskiej, na Kanoniczej 15, nie opodal ikony-mozaiki Matki Boskiej, do której przed wiekami modliła się w Krakowie księżna halicka z rodu Rusinów Błogosławiona Salomea, spoczywająca w kościele ojców Franciszkanów.
Chcemy też w dzisiejszej wspólnej modlitwie prosić Boga by rzeczywistymi patronami zjednoczonej, ale nie zunifikowanej Europy stali się, zwłaszcza na Wschodzie, Święty Cyryl i Metody. To właśnie Święty Cyryl – jak powiedziałeś Ojcze Święty – już w IX wieku przypominając, że Bóg sprawia, iż słońce Jego wschodzi i deszcz spada na wszystkich bez wyjątku ludzi, mówił: „Czyż nie dychamy wszyscy powietrzem jednakowo? Jakżeż więc nie wstydzicie się uznawać tylko trzy języki (hebrajski, grecki i łaciński) – a wszystkim innym ludom i językom kazać być ślepymi i głuchymi? Powiedzcie mi, czy Boga uważacie za tak słabego, że tego dać nie może, czy za tak zawistnego, że nie chce?” (Slavorum Apostoli, s. 18).
Przepełnieni nadzieją módlmy się, wierząc, że płynąca sprzed ołtarza św. św. Borysa i Gleba nad Wisłą modlitwa, spłynie deszczem Łask Bożych w ojczyźnie pierwszych świętych Rusi Kijowskiej nad Dnieprem i ożywi w sercach żyjących tam wiernych nowy płomień wiary i bratniej miłości.
Kraków, dnia 9 czerwca 1997 r.
Папа римський Іоанн Павло ІІ в Фундації св. Володимира
Привітання Володимира Мокрого
Слава Iсусу Христу!
Найдорожчий нам Святіший Отче!
Від щирого серця дякую Вашій Святості за відвідини каплиці-церковці перших мучеників Київської Русі святих Бориса і Гліба у Фундації св. Володимира у Кракові, котру створено як живу реакцію на Ваше, Святіший Отче, прагнення „щоб було пригадане хрещення Київської Русі у 988 році”, промовлене у славній проповіді у Ґнєзні 1979 року.
„Страстотерпці Христові”, князі Борис і Гліб, що терпіли муки, стали практичними виконавцями Христового Євангелія, тому що, як говорять слова давньої молитви ХI ст., – були готові віддати своє життя замість піднімати руку на воюючого за княжий престол брата, що „вбивав тіла ваші, а душ не міг діткнутися”.
Ця духовна перемога, яка здійснилась серед еліти тодішньої світської влади новоохрещеної Київської держави, набирає особливого значення власне сьогодні, коли одним з найважливіших закликів людства, особливо християн як Сходу, так і Заходу, стає – як Ви, Святіший Отче, наголошуєте – проблема, „щоб бути, а не мати”.
Питання „буття” – це основа дальшого існування також і для проживаючих у Польщі і присутніх на сьогоднішній молитві представників різних національних меншин, а особливо для нас, українців, дітей депортаційної акції „Вісла”, вирваних, як дерево з корінням, зі своєї батьківщини. Важко ж нам – засланцям – вкорінюватись у не свій ґрунт, особливо при досить частій відсутності сприйняття.
У збереженні своєї духовної, окремої тотожності, у не завжди зичливому середовищі, помагала нам дотепер передусім молитва, вчення наших духовних отців і хоча б таких письменників, як поет і греко-католицький священник Маркіян Шашкевич, який своїм братам русинам-українцям нагадував:
„Християнин єсть насаджений в церкві Христовій, як дерево плодовитоє, вибранноє, а над всі хорожшеє, бо корень єго не в долі, в землі, як інших дерев земних, на горі, в небесах, відкиль і духовний корм приймає”.
Як перший папа-слов’янин, знаєте, Святіший Отче, найкраще, що доля українців так предивно склалась, що, з одного боку, протягом останнього півстоліття незакорінена, бо вирвана зі своєї землі українська національна меншість є, перш за все, завдяки духовній поживі з дерева Христового. А з другого боку, цілі покоління наших земляків з України, які живуть протягом століть – як скаже поет – „на нашій не своїй землі” (Т. Шевченко), позбавлено тої духовної поживи, яка виростала з Христа і защіпленої Ним братньої любові.
Прагнемо тоді благати Бога нашого, щоб через заступництво святих мучеників Бориса і Гліба здійснилась при твоїй, Святіший Отче, допомозі заповідь „не убий”, бо лише тоді – як сказав пророк України Тарас Шевченко – „буде син і буде мати, і будуть люде на землі”.
Радіймо і дякуймо у цю урочисту та історичну для нас хвилину усім людям доброї волі, а особливо господарям тієї прекрасної вулиці за те, що можемо молитись до святих Бориса і Гліба тут, у підніжжя східної каплиці Чесного Христа королівського Вавельського замку, на вулиці Канонічій 15, поруч з іконою-мозаїкою Божої Матері, перед якою віка тому молилась княгиня з роду русичів блаженна Соломія, яка спочиває вічним сном в костелі отців Францішканів напроти краківської митрополії.
Хочемо також у сьогоднішніх молитвах просити Бога, щоб дійсними патронами об’єднаної, але не зуніфікованої Європи стали, особливо на Сході, святі Кирило і Мефодій. Це власне святий Кирило – як сказали Ви, Святіший Отче, – вже у IХ столітті, пригадуючи, що Бог управляє, що сонце Його сходить і дощ падає на всіх без винятку людей, говорив: „Чи ж ми не дихаємо повітрям однаково? Як же ж не соромитесь визнавати лише три мови (жидівську, грецьку й латинську), а всім іншим народам і мовам веліти бути сліпими і глухими? Скажіть мені, чи Бога вважаєте за так слабого, що цього дати не може, чи так завидного, що дати не хоче?” (Енцикліка Славорум Апостолі, с. 18).
Переповнені надією, молімось, віруючи, що випливаюча з-під вівтаря св. св. Бориса і Гліба над Віслою молитва, спливе дощем Благодаті Божої у вітчизні перших святих Київської Русі над Дніпром, молімось, щоб ожив у серцях вірних, що живуть там, новий вогонь віри і братньої любові.
Краків, 9 червня 1997 р.
