Nad Wisłą i над Дніпром

Між Краковом і Києвом від століть мандрували українці та поляки, що проживали над Віслою і Дніпром, над Бугом і Дністром, Сяном і Прутом […]
Сьогодні, на порозі другого тисячоліття християнства у нашій частині Європи маємо реальну, як ніколи досі, можливість відродження християнських взаємовідносин між людьми й народами. Спираючись на християнські принципи любові ближнього, без огляду на його віросповідання і національність, проживаючого біля нас, через вулицю, чи у безпосередньому сусідстві, можемо створити тривалі основ гідного співжиття та партнерського і творчого співробітництва між поляками і українцями, між Україною і Польщею.
Як засновники Фундації св. Володимира і співтворці Центру української науки і культури у Кракові – столиці давньої Речи Посполитої, природно думкою линемо до столиці вільної і незалежної України – Києва. З краківсько-київських обріїв майже не видно типово галицької межі, роз’єднуючої людей і народи, між Перемишлем і Львовом, але видно створений у людських серцях мур, що розділяє поляків і українців, які по-сусідськи проживають у Перемишлі і Львові, в Сяноці і Тернополі, в Любачеві і Луцьку, Новиці Ігоря Антонича і Криворівні Станіслава Вінценза.
Надіючись, що столиця вільної України – Київ, а також Житомир, Тернопіль, Львів стануть місцем культури польської, а Краків, Варшава, Люблін, чи Перемишль стануть місцем культури української, запрошуємо до співпраці тих, кому дорога ідея відроджування і співтворення взаємно себе збагачуючих культур усіх народів між Віслою і Дніпром, (альманах „Між Сусідами”, 1991 р.)
Висказані перед роком слова наводимо сьогодні зі ще більшою вірою в реалізацію наших прагнень. Ідею творення при Фундації св. Володимира „центру зустрічей народів” як окреслив це краківський „Czas” (1992/113) розуміє і підтримує щораз більше людей і організацій, як в Польщі і Україні, так і в Західні Європі, а також Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії.
Про це, що дорога до створення тривалих основ співпраці між поляками і українцями веде через пізнавання нашої, часто спільної історії, та через ознайомлення з взаємно доповнюючими себе культурами, свідчить між іншими висказана групою гостей виставки Українського Церковного Мистецтва надія, „що під опікунським оком святих з ікон буде зростати взаємозрозуміння і поєднання поляків і українців”. Розділяючи цю думку хочемо допомогти у творенні сприятливих умов для розвитку культури особливо тих людей, що живуть в обсязі впливу духовності обох народів. Вони є як дерево, яке „росте на межі, що розділяє два поля – є це Польща і Україна – і яке тягне соки з землі тих обох полів. Листя цього дерева мають дещо відмінну барву ніж дерева, що ростуть під Варшавою, а може лише котрась галузь в його кроні виглядатиме по іншому. […] Коли, однак, по одній зі сторін межі почнеться підтинати коріння, тоді може зісохнути ціле дерево. („Znak”, 395, ст. 24).
Про те, як сприймається розпочата нами діяльність засвідчують матеріали цього альманаху. Вони є доказом того, що – як сказав на Всесвітньому Форумі Українців у Києві в серпні 1992 р. проф. Юрій Шевельов – „культура це паспорт на світ”, та, що українська культура знайде належне місце у світі.
Радіємо, що „Україна на Канонічій” – як написав Ян Крушинські, („Tygodnik Powszechny”, 1992/26) – спричинилась до того, що „на наших очах культура українська починає виходити з підпілля і повертає у кровний обіг європейської культури”.

Między Krakowem i Kijowem od stuleci podróżowali Polacy i Ukraińcy, żyjący nad Wisłą i Dnieprem, nad Bugiem i Dniestrem, Sanem i Prutem […]
Dziś na progu drugiego tysiąclecia chrześcijaństwa w naszej części Europy, mamy jak nigdy dotąd realną możliwość odrodzenia opartych na chrześcijańskich zasadach stosunków między ludźmi i narodami. W oparciu o chrześcijańskie zasady miłości bliźniego, bez względu na jego wyznanie i narodowość, żyjącego obok nas, przez ulicę, czy w bezpośrednim sąsiedztwie, możemy stworzyć trwałe podstawy godnego współżycia, partnerskiej i twórczej współpracy między Polakami i Ukraińcami, między Ukrainą i Polską.
Jako założyciele Fundacji św. Włodzimierza i współtwórcy Centrum Ukraińskiej Nauki i Kultury w Krakowie – stolicy dawnej Rzeczypospolitej, w sposób naturalny kierujemy myśli do stolicy wolnej i niezależnej Ukrainy – Kijowa. Z krakowsko-kijowskich horyzontów prawie nie widać typowo galicyjskiej miedzy, dzielącej ludzi i narody między Przemyślem a Lwowem, ale widać stworzony w ludzkich sercach mur, rozdzielający Polaków i Ukraińców mieszkających po sąsiedzku w tym samym mieście – Przemyślu i Lwowie, w Sanoku i Tarnopolu, Lubaczowie i Łucku, Nowicy Igora Antonycza i Krzyworówni Stanisława Vincenza.
Mając nadzieję, że stolica wolnej Ukrainy – Kijów, a także Żytomierz, Tarnopol i Lwów, staną się miejscem kultury polskiej, a Kraków, Warszawa, Lublin czy Przemyśl staną się miejscem kultury ukraińskiej – zapraszamy do współpracy tych, którym droga jest ideał odradzania i współtworzenia wzajemnie się wzbogacających kultur wszystkich narodów między Wisłą a Dnieprem. („Miż Susidamy”, 1991 r.)
Wypowiedziane przed rokiem słowa przytaczamy dziś z jeszcze większa wiarą w realizację naszych pragnień. Ideę tworzenia przy Fundacji św. Włodzimierza centrum spotkań narodów, jak wyraził to „Czas Krakowski” (1992/113), rozumie i podtrzymuje coraz więcej ludzi i organizacji tak w Polsce i Ukrainie, jak i w Europie Zachodniej, a także w USA, Kanadzie i Australii.
O tym, że droga do stworzenia trwałych podstaw współpracy między Polakami i Ukraińcami prowadzi przez poznawanie naszej, często wspólnej historii oraz przez znajomość wzajemnie wzbogacających się kultur, świadczy m. in. wyrażona przez zwiedzających wystawę Ukraińskiej Sztuki Cerkiewnej nadzieja, że pod opiekuńczym wzrokiem świętych z ikon będzie wzrastało pojednanie i zrozumienie Polaków i Ukraińców. Podzielając tę myśl chcemy dopomóc w tworzeniu sprzyjających warunków rozwoju kultury szczególnie tych ludzi, którzy żyją w zasięgu oddziaływania duchowości obu narodów. Są oni jak drzewo, które rośnie na miedzy dzielącej dwa pola – będą to Polska i Ukraina – i czerpie soki z gleby obu tych pól. Liście tego drzewa będą miały nieco inną barwę niż drzew rosnących pod Warszawą, a może tylko któraś z gałęzi w jego koronie będzie inaczej ukształtowana. […] Jeśli jednak z jednej ze stron podcinać się zacznie korzenie, to uschnąć może całe drzewo („Znak”, nr 395, s. 24).
O tym, jak przyjmowana jest rozpoczęta przez nas działalność, świadczą materiały tego almanachu. Dowodzą one, że – jak powiedział na Ogólnoświatowym Forum Ukraińców w Kijowie w sierpniu 1992 r. prof. Jurij Szewelow – kultura jest paszportem w świat i że kultura ukraińska zajmie należne jej miejsce w świecie.
Cieszymy się, że Ukraina na Kanoniczej – jak napisał J. Kruszyński w „Tygodniku Powszechnym” (1992, 26) – sprawiła, że na naszych oczach kultura ukraińska zaczyna wychodzić z podziemia i powraca do krwiobiegu kultury europejskiej.