Ні
Autor: Julia Perehuda
Зеленкувата стеля хитнулася в один бік, потім у інший. Розу знудило. З горла вирвався не плач, реквієм — протяжний гул заповнив палату.
Дівчата перелякалися. Вони перебували «на збереженні». А Розі вже не було чого зберігати. Вона зіщулилася, мов зім’ята полова — прозора, розчавлена, порожня.
Її перевели в окрему палату. Поставили крапельницю.
Лікар сказав, якщо почнеться кровотеча, – негайно повідомити. Так, так.
Роза відвернулася до стіни. Зсередини впевнено витікало гаряче життя, а те, холодне, яке вводили голкою, запізнювалося, не встигало. І не треба встигати. Кап, кап.
Вони поспішали на потяг, коли все сталося — вереск гальм, удар, роздратоване обличчя чоловіка і малюк, який вислизнув, не захотів лишатися з нею.
Дихання жінки збилося.
Краєм вуха вона почула:
— Не думаю, що вона дотягне до завтра.
Вона всміхнулася. Але двері клацнули — у палату вкотили каталку. «…не про мене…» — різонуло Розу, в роті відчулася гіркота.
Здавалося, вона от-от попливе за течією, але новий дратівливий звук перешкодив спокійному плаванню.
— Егей!
Жінка напружено перевернулася, розплющила очі. Так і є — сусідка, молода, років двадцяти, тягнулася до неї. Безволоса, величезні очі, напівпрозорі руки. Роза вже бачила таке — рак. Усередині неї ледь ворухнувся комочок жалю, але розчинився у досаді.
— Моя сестра, — шепотіла дівчина. — У біді…
Обличчя Рози зморщилося: ні! Вона стиснула повіки. Але сусідка не відступала:
— Селище Багри, там наш дім — на околиці, фіолетовий. Ніде такого нема. Маргарита, сестра моя, там сама…
Ні!
— У бабусиній комоді подвійне дно, скажи їй, будь ласка, скажи.
Розу трясло. Вона хотіла закричати: «Що мені до тебе, до твоєї Маргарити?» — але слова не злітали з пересохлих губ. Вона мовчала й злилася, злилася й мовчала. Аж поки ця злість, змішана з болем, не ринула з неї потоком пекучих, судомних, виснажливих сліз.
Сусідка дивилася на неї з ледь помітною усмішкою, аж раптом здригнулася від нападу.
Роза хотіла покликати на допомогу, але не змогла вичавити з себе ані звуку. Вона зробила нелюдське зусилля, звалилася на підлогу, поповзла до дверей. Закривавлене простирадло тягнулося за нею пурпуровою мантією.
Прохрипіла:
— Допоможіть!
Прибігли медсестри, матеріалізувалася каталка. Серйозний молодий лікар скомандував:
— В операційну.
— Не мене, — ридала жінка, вказуючи на палату, — її…
Але Розу ніхто не слухав. Після операції її перевезли в інший корпус.
Тихі слова розганяли кров швидше, ніж глюкоза. Світло і спокій заповнювали порожнечу.
Невдовзі вона постукала в похилені двері пошарпаного крайньою бідністю маленького фіолетового будиночка. Їй відчинила жінка років п’ятдесяти. Зсутулена, неначе роздавлена життям, і фотографічно схожа на сусідку з лікарняної палати. Роза плутано — двічі — пояснила, навіщо прийшла. Жінка вагалася, але нарешті запросила її увійти. Разом вони знайшли у старовинній скрині таємне дно. Там було вісім царських золотих монет. Одну, як би та не пручалася, Маргарита віддала Розі.
— Пробачте, що не повірила, — плакала вона. — Адже Сашенька померла від лейкемії тридцять років тому…