Щоб не обірвати любов на півслові

Щоб не обірвати любов на півслові

Триптих

 

 

І

 

Лідія Андріївна схожа на кульбабку – тоненька стеблиночка, сиве, як пух, волосся.

Щоранку Лідія Андріївна відкриває футляр і торкається струн.

Скрипка усміхається у відповідь – їй трохи лоскітно, але дуже радісно від цих дотиків. Смичок лежить збоку. Спершу він трохи ображається, бо наче не помічають, але згодом, коли і його торкаються покручені артритом пальці, радіє, аж випрямляється.

Лідія Андріївна заплющує очі. Так вона краще чує музику. Ту, що звучить у її серці. Та музика лине з небес. Вона лікує й надихає, змінює час, стирає втому й біль.

Жінка робить легкий кивок головою, наче уклін, і закриває футляр.

Завтра Різдво.

Лідія Андріївна згадує, як на кожне Різдво виходила на пишні сцени й дарувала свою музику всім.

Сьогодні Лідії Андріївні треба вийти в магазин. Їй не хочеться. Вона ліпше зосталася б удома зі спогадами й музикою. Але йти треба – удома геть-нічого нема. Останню скоринку розмочила в чаї вчора на вечерю.

Лідія Андріївна кладе в кошик пів хлібини, перловку, лоток яєць і підходить до каси. Їй трохи лячно, що набрала забагато і не вистачить грошей. Мабуть, щось доведеться відкласти.

Касирка Аня не любить дивитися на покупців. Не любить ні їхніх жартів, ні їхньої втоми – вони дратують її дурним витрачанням грошей, які вона так важко заробляє.

Аня любить музику. Натомість замість фуг і сонат по десять годин має слухати какофонію касових апаратів.

Аня сканує товари – перловку, яйця, хліб – називає суму і чекає. Вона чекає так довго, що, всупереч своїм правилам, на мить піднімає очі.

Перед нею – не старенька з покрученими пальцями, яка намагається виловити зі зморшкуватого гаманця дрібні гроші. Перед нею – улюблена вчителька – красуня-скрипалька пані Лідія, яку Аня називала колись «музичною мамою», і яка пророкувала Ані велике майбутнє.

Аня опускає очі. Хтось у черзі обурюється, чому так довго.

– Вибачте, – чує Аня знайомий голос, – але…

Аня, не піднімаючи очей, швидко складає усе в пакет, докладає кілька шоколадок зі стенду біля каси й подає Лідії Андріївні.

– У нас сьогодні акція – сто десятому покупцю все безплатно, – каже вона чи своїм, чи не своїм голосом. – Приходьте ще! Наступний.

Черга зітхає.

Лідія Андріївна бере пакет. Вона дивується, робить легкий кивок головою, наче уклін, і повільно рушає до виходу.

Аня вперше від початку карантину дякує Богу за ненависні маски, за якими можна сховатися.

Біля дверей Лідія Андріївна спиняється. Вона наче щось пригадує. Здається, вона щойно знову чула свою музику.

Жінка хоче повернутися, але передумує. Усміхається, тихенько шепоче: «Дякую, Анечко…» і йде до своєї музики.

 

 

ІІ

 

Яніна щороку дуже чекає Різдва. Вона вірить, що цей день змінює всіх, навіть тих, хто його не святкує. Навіть тих, хто про нього забув чи не хоче згадувати.

«До хати Різдво заходить тільки з людьми», – любить повторювати вона.

Яніна знає, що цього року діти не зможуть бути разом із нею – клята війна. І коліжанки рідні, які вже для неї як сестри, теж не зможуть. Лідочка занедужала, Галина до своїх дітей поїхала за далекі кордони.

Яніна зітхає.

Сама.

Може, хоч сусідка забіжить… Хоч би хтось…

Яніна купує всього по жменьці, готує кілька нехитрих страв і сідає біля вікна чекати першої зорі.

Мимохіть Яніні пригадується випадок, який багато років тому трапився в садочку, де вона все життя пропрацювала нянею.

Якось їй зранку на саме Різдво зателефонував тато одного хлопчика й почав кричати, що він привів дитину, а тут нікого немає. Яніна намагалася пояснити, що сьогодні – велике свято, ще й державний вихідний, тому садочок закритий. Та чоловік не вгавав, ображав її й колег. Він кричав, що хтось понапридумував собі вихідних, а дітей бавити нікому.

Яніна попросила його зачекати кілька хвилин, а сама швидко зібралася й вибігла в садочок – жила близенько. Жінка обійняла зарюмсаного Сашка, якому, мабуть, також дісталося, й сказала його татові, що сьогодні вона може забрати малого до себе навіть із ночівлею, а завтра вони разом підуть зранку в садочок.

– Ого, оце подарочок, – подобрів одразу татусь, – бачиш, Сань, і в тебе празнік буде, як у всіх, а папка ділами займеться. Підеш до няні? Іди-іди, отдохнеш. І я од тебе.

Сашко закивав і радісно обійняв Яну-маму – її всі тут так називали.

То було найщасливіше його Різдво. Таких смачних страв і теплих обіймів не знав він ні до, ні після того дня. Саме тоді він зрозумів, що означає те дивно слово «любов», яке дорослі інколи вживають, і якого він ніколи не розумів. Те слово пухнасте, тепле й муркотливе, мов кошеня. Коли його промовляти – здається, що куштуєш густий малиновий сироп.

Стільки літ минуло, а тепло того Різдва до сьогодні пам’ятається.

…Яніна усміхається. Минуле тихим серпанком опускається на підвіконня. І за кілька хвилин уже годі розібрати, де сніжинки, а де спогади.

Яніна сидить біля вікна й дивиться на сніг.

Ось і перша зірка.

На столі – кутя, борщик і запалена свічка, яка мерехтить дрібненько, наче дихає в унісон із Яніною.

Хоч би хтось…

Лунає дзвоник.

Яніна повільно підводиться.

Мабуть, сусідка. Яка молодчина, що таки згадала про обіцянку.

Та на порозі з тортом і квітами, притрушеними снігом, стоїть міцний широкоплечий юнак у військовій формі й усміхається.

Яніна намагається пригадати, звідки знає незнайомця, але вітер уже здув спогади з підвіконня й кружляє ними на подвір’ї.

– Мамо-Яно, пам’ятаєте мене? З Різдвом! Командир відпустив – і я відразу до Вас. Можна? – юнак трохи розгубився, побачивши, що його не впізнають. – Так мені захотілося Різдва цього року, а Різдво для мене – то ви, – він простягнув їй квіти.

– Сашко? – Яніна не вимовила – зітхнула, а з очей полилися сльози. – Заходь, рідний.

Разом із Сашком до Яніниної оселі зайшло й Різдво.

 

 

ІІІ

 

Оксанка почула, що мама йде до кімнати, й почала швидко згортати все жушмом зі столу собі на коліна – кольоровий папір, ножиці, кілька вирізаних маленьких сніжинок. Срібні блискітки розсипалися і вкрили мереживом і штанці, й крісло, і підлогу навколо.

– Що тут робиться? Оксано! Де підручники? Ти ж обіцяла, що зробиш уроки! – Ганна вихором влетіла в кімнату.

– Я просто…

– Тобі все просто! А в цьому житті нічого просто не буває! І гроші не просто так із неба падають, і роботу не просто так знайти. Бачиш – мені три роботи треба, щоб нас прогодувати. Я думала, що хоч вдома відпочину від того магазину, того страшного пікання на касі, а виявляється, що ні, не можна мені відпочити! Замість допомогти, ти дурницями займаєшся – порозкидала все кругом!

– То не дурниці, я хотіла… – Оксанка вкусила себе за язик, бо як же тоді сюрприз…

– Нерви ти мені хотіла потріпати, ось що! Негайно підручники на стіл! Де зошити? Що тут узагалі робиться?! Що за… – Ганна різко відсунула крісло, на якому сиділа мала, і на підлогу впало все, що ледь трималося на колінцях – обрізки від сніжинок, ножиці, олівці й листівка, на якій старанним дитячим почерком було виведено «Мамусю, з Різдвом! Ти найкраща на сві…».

– Ой, – Оксанка дивилася на маму великими синіми очима. – Я… приберу зараз, – вона схопила листівку й заховала за спину.

Жінка опустилася на підлогу. Просто серед олівців, папірців і блискіток. Вона довго дивилася кудись униз, і водила пальцем по блискітках, що рясно вкривали все довкола.

Оксанка плакала – їй було прикро, що образила маму.

– Мам… – підійшла вона й легко торкнулася плеча. – Мам?

Ганна міцно-міцно притисла донечку до себе.

Оксанка витирала сльози, які котилися Аниним обличчям, а для Ані то було щось більше. Наче дотик Бога. Наче її дитина витирала не просто сльози, а біль і розпач, які жили в серці роками. І те серце з кожним доторком світліло.

Вони сиділи в кімнаті. Серед блискіток, обіймів і тепла. Їм було добре й тихо. Наче випозичили собі безмір часу у Всесвіту.

А коли за вікном стемніло, і мама пішла на кухню готувати какао, на підлозі серед блискіток Оксанка відчитала маленький напис «Вибач».

А та листівка із недописаним словом роками стояла на їхньому комоді в коридорі, нагадуючи, скільки всього недоказаного є в житті, і як важливо не обірвати на півслові любов.