Як я стала письменницею
Autor: Тамара Горіха Зерня
Як я стала письменницею
Чому я почала писати і чому я з перекладацької справи, якій я віддано служу більше 20 років, яка мене абсолютно задовольняє (перейшла в письменництво)?
У мене немає особливих авторських амбіцій насправді. Тому що для мене насолодою є сама робота з текстом, в якості редактора, в якості перекладача. Тому що перекладач — це завжди співавтор. Ти додаєш свою оптику, своє натхнення, своє бачення. Ти перекладаєш не слова, не текст, а перекладаєш емоцію, яку автор викликав у читача рідною мовою. Точно таку саму емоцію потрібно якимось чином видобути з україномовного читача українською мовою. Це копітка, складна робота, яка має величезну кількість своїх винагород. Вона дуже схожа на вчительство. Ти бачиш результат. З нічого, за кілька місяців постає зовсім інша річ, щось вагоме, щось важливе, яке залишається в нашій культурі. І ти весь час причетний до цього. Тому мені ця робота страшенно подобалась. І я не думала її залишати. Але в нас почався 2014-й рік, у нас почалася війна. Я стала волонтеркою, причому досить швидко. Катастрофічно швидко, так само, як розвивалися всі події, так само я опинилася у фронтовому волонтерстві. Спочатку я просто збирала гроші і купувала щось для військових, а потім зрозуміла, що в тому безладі, який довкола вирував, для того, щоб нормально людям прозвітувати про витрачені гроші, я повинна всі покупки, всі речі сама привезти, сама віддати солдатам, сама з ними поговорити і запитати, що їм ще треба. Тоді були ще не налагоджені комунікації, не було такої системи. Все було просто з коліс.
Я почала їздити в зону АТО своєю автівкою, завантаженою повністю. Я дуже багато там разів була, безліч разів. По кілометражу за ті роки це більше двохсот тисяч кілометрів. Я бачила там в першу чергу людей, а вже в другу чергу солдатів, цивільних, біженців, переселенців, місцевих, сепарів. Я бачила в першу чергу людей у дуже, вкрай складних обставинах.
Особисто моя активна фаза цього волонтерства закінчилася в 2016 році, тому що підтяглася держава, включилися інші. Ті діри, які закривали волонтери такі, як я (ми не купували якусь дорогу зброю, а таке побутове — форму, взуття, якусь амуніцію, якісь такі речі), почала закривати держава. Я нарешті зупинилася в Києві, лишилася вдома, почала працювати, знов повернулася на свою роботу, народила ще одну дитину — практично в дорозі. В мене фотографія, десь із району Попасної, датована квітнем 2016, де я з досить великим животом, а народила я у серпні. Я пам’ятаю, як мого напарника відвели в сторону, а мене запитали, чи їду я добровільно, чи він мене не везе силою. Їх дуже збентежив мій такий дуже вагітний вигляд в цьому абсолютно непридатному для такого стану місці.
Я зрозуміла, що треба повертатися додому, що це вже просто непристойно. Але факт в тому, що засівши вдома, я несподівано для себе з’ясувала, що поки у нас йшла війна (для мене було очевидним, що це війна з росіянами), світ у вигляді форумів, стратегій, журналістських блогів чомусь згадує про нашу війну як про громадянську війну України. Під тим кутом, що у нас, рішенням радянської влади, кілька російських регіонів були включені в склад України помилково, як Крим наприклад. І коли вони захотіли повернутися назад до своєї рідної Росії, то Україна (Київ) почала з ними війну. І ця війна внутрішня.
Я зрозуміла, що поки ми були зайняті цією війною, росіяни не гаяли часу, вони були зайняті інформаційною кампанією, яка вийшла дуже успішною. Цьому треба було щось протиставити. Для мене було очевидним, що по хорошому мають бути фільми, великі медіа, документальні, художні кампанії. Але я цього всього не могла звісно зробити. Я також розуміла, що нам потрібні книги про війну. Але не такі книги, які почали потихеньку видаватися. Не тільки такі. Не лише мемуарна література, не лише документалістика. Нам бракувало художньої книжки, яку люди захочуть читати не тому, що вона про війну, а тому, що вона буде їм цікавою. Що вони зможуть ототожнити себе з героїнею. Що вчинки людей в цій книзі будуть їм зрозумілими. Що вони зрозуміють ці події. Водночас вона повинна мати документальне підґрунтя. Вона повинна базуватися на хронології подій. Так, щоб людина, прочитавши цю книжку, зрозуміла, що взагалі відбулося. Що відбулося в Донецьку 2014-го року на початку війни. Якось я подивилася на всі ці пункти і зрозуміла, що принаймні до мене не долинули відомості про те, що хтось таку книжку пише. І тому я написала на фейсбуці, що я напишу цю книгу. У мене багато разів питали, як це ви наважилися відразу зробити таке оголошення? Ну це я собі таким чином відрізала шлях до відступу. Тому що як перекладачка я розуміла, що книга-роман — це величезна робота. Щоб навіть перекласти таку книгу, це треба пів року часу скрупульозної роботи. Я собі так прикинула, щоб її написати, треба десь буде рік-два. Так воно й вийшло. Я писала свою першу книжку півтора роки щодня, точніше, щоночі, тому що вдень я була зайнята іншими питаннями. По кілька сторінок. Щоночі. Решту часу, я думала виключно про неї.
Ця книга мене опанувала, я не могла її здихатись, мені було надзвичайно важко, важко емоційно, цей шлях був сповнений безкінечними сумнівами. Коли ти не впевнена чи те, що ти пишеш, комусь цікаве крім тебе? Чи знайдеться ще хоч одна людина на світі, яка це прочитає і так само побачить в цьому щось вартісне? Чи я взагалі маю право це робити, не будучи письменницею, не маючи посвідчення письменниці? Для мене ця дилема була велика, я не могла зрозуміти, де в нас приймають в письменники? Жива людина робиться письменницею сама по собі? Але ж це самозванство! Хтось же має видати якесь посвідчення, документ, диплом, який дозволяє займатися письменницькою роботою? Тобто я вагалася, я була сповнена сумнівів.
І я доробила цю книгу, дописала, тільки тому, що на якомусь етапі зрозуміла: по-перше, що ці герої для мене стали дуже живими, настільки реальними, наскільки це можливо. А по-друге, якщо я про них не напишу, про них взагалі ніхто не напише. Тобто конкретно саме ці герої, вони так і розчиняться в якійсь ноосфері, в заготовках, і ніхто ніколи про них не дізнається. Я відчувала відповідальність перед персонажами. Так книжка була дописана. Важко це мені далося, і всі наступні книги мені точно так само даються важко. Але я вже припускаю собі, що, можливо, я таки буду писати паралельно з перекладами. Можливо, я буду і трошки перекладачка, і трошки письменниця.
Щодо найпершого героя книжки «Доця», як не дивно, це був Комар. Чоловічий персонаж цієї книги. Власне, їх двоє — Комар і Борисович, обидва мають своїх прототипів, реальних чоловіків, про яких я думала, коли писала цю книжку.
Доля Борисовича практично в ній описана. Ми з ним зустрічалися, коли я возила якісь речі. Він був такий старший дядько, дуже добродушний, дуже грамотний. І ще він намагався давати мені якісь уроки самооборони — це було абсолютно безнадійно. Він на це все подивився, посміявся і сказав: «— Ну, тоді легше, якщо тебе впіймають в полон, то ти плач. То ти одразу реви так, щоб до рвоти, до соплів… плач одразу».
В 2014 році наші підірвали у Донецьку великий арсенал зброї, арсенал вибухівки. Там такий гриб піднявся, що російські блогери і медіа написали, що українці скинули на Донецьк ядерну бомбу. Це був величезний-величезний вибух.
Так от розвідку на цьому об’єкті проводив Борисович, і його там затиснули, і він зрозумів, що він звідти не вийде. Отже він просто додзвонився до знайомих хлопців і сказав їм, що ви зараз повинні по оцих координатах де я та які вам скидаю, прямо зараз нести удар. Це не було санкціоновано згори, це не було санкціоновано ніде. І вони просто послухали його і зробили кілька цих… пакетів запустили по тих координатах, які він лишив.
Тому от для мене ця «Доця», ця книга — пам’ять про цього чоловіка.
