Oleg Aleksejczuk

Święci męczennicy Rusi Kijowskiej Borys i Gleb w dziele pisarskim i pasterskim św. Jana Pawła II

 

Po raz pierwszy o pierwszych męczennikach Ukrainy świętych Borysie i Glebie – synach św. Włodzimierza Chrzciciela Rusi Kijowskiej Ojciec Święty Jan Paweł II publicznie powiedział niecały rok przed wizytą w Polsce i nawiedzeniem zlikwidowanej kilka miesięcy temu ekumenicznej kaplicy pw. świętych Borysa i Gleba przy ul. Kanoniczej 15 w Krakowie.

25 sierpnia 1996 roku z okien rezydencji papieskiej w Castel Gandolfo przed niedzielną modlitwą Anioł Pański, Jan Paweł II w następującym kontekście przypomniał światu o kijowskich kniaziach “strastnoterpcach”:

“Drodzy bracia i siostry, w ciągu dwóch tysięcy lat historii wiele razy chrześcijanie stawali wobec wyzwania, jakim jest największa próba męczeństwa. W naszej pamięci szczególnie żywi są męczennicy pierwszych wieków ery chrześcijańskiej, choć i w późniejszych wiekach wielu było ludzi, którzy w różnych okolicznościach przelewali krew za Chrystusa na Wschodzie i Zachodzie.

Podział, który niestety zaistniał w historii między Kościołami, nie umniejsza w niczym wagi ich ofiary. Przede wszystkim ku męczennikom kieruje się ze szczególną intensywnością kult ludu Bożego, ponieważ w nich dostrzega się żywotne odzwierciedlenie męki Chrystusa. Charakterystyczna jest w tym sensie historia Świętych Borysa i Gleba, która jawi się w zaraniu chrześcijaństwa słowiańskiego – księstwa kijowskiego.

Chodzi o dwóch synów pierwszego księcia chrześcijańskiego Św. Włodzimierza, którzy zostali zamordowani […] przez ich brata uzurpatora. Wiara ludu od razu połączyła tę ich krew z krwią Jezusa Chrystusa. Borys i Gleb zaczęli być wtedy nazywani “Strastnoterpcy” – ci, którzy cierpią mękę. Legenda z końca XI wieku przekazuje wzruszającą modlitwę, wypowiedzianą przez Borysa przed śmiercią:

“Chwała Tobie, hojny dawco życia
za to, że uczyniłeś mnie godnym tego,
bym stał się uczestnikiem
cierpień Świętych Męczenników.
Ty wiesz o Panie,
że ja nie będę przed tym uciekał,
ale spójrz Panie i rozsądź
między mną a moim bratem.
Nie policz mu tego grzechu
i przyjmij w pokoju moją duszę.”

Jaka wspaniała modlitwa. Wyraża oblicze ludzkości, które stało się ikoną oblicza cierpiącego Chrystusa. A cóż powiedzieć o wielkim doświadczeniu cierpienia, z jakim prawosławni i katolicy w krajach Europy Wschodniej zostali zderzeni w tym naszym wieku. Prześladowani przez nieprzejednaną władzę ateistyczną, tak liczni odważni świadkowie Ewangelii dopełnili w swoim ciele cierpień Chrystusa: prawdziwi męczennicy dwudziestego wieku stali się światłem dla Kościoła i dla ludzkości. Chrześcijanie Europy i świata schylają głowę u progu obozów koncentracyjnych i więzień, stoją pełni uznania za bijące stamtąd światło. Było to światło Chrystusa, które poprzez nich rozświetliło mroki ciemności. Tertulian mówił, że krew chrześcijan jest ziarnem, nowym zasiewem chrześcijan. Jest ona także życiodajnym sokiem jedności dla Kościoła, mistycznego ciała Chrystusa. Skoro pod koniec drugiego tysiąclecia stał się on znów Kościołem męczenników, możemy żywić nadzieję, że ich świadectwo z troską spisane w nowych martyrologiach, a przede wszystkim ich wstawiennictwo, przyspieszy czas pełnej jedności między chrześcijanami wszystkich wyznań, a w sposób szczególny między Kościołami prawosławnymi a Stolicą Apostolską”.

Po raz kolejny święci męczennicy Rusi Kijowskiej Borys i Gleb pojawiły się w dziele pasterskim świętego Jana Pawła II podczas wspólnej modlitwie z przedstawicielami różnych mniejszości narodowych 9 czerwca 1997 r. w kaplicy św. św. Borysa i Gleba Fundacji św. Włodzimierza Chrzciciela Rusi Kijowskiej w Krakowie. W swoim krótkim słowie prof. Włodzimierz Mokry witając papieża w Fundacji św. Włodzimierza podkreślał: „Strastoterpci”, książęta Borys i Gleb cierpiąc mękę, stali się praktycznymi wykonawcami Ewangelii Chrystusa, gdyż – jak głoszą słowa prastarej modlitwy z XI wieku – woleli oddać życie, niż podnieść rękę na walczącego o sukcesję brata uzurpatora, który „zabijał ich ciała, ale duszy nie mógł sięgnąć”[1].

Kilka lat po tym spotkaniu w kaplicy świętych braci męczenników Borysa i Gleba już w Kijowie Jan Paweł II 25 czerwca 2001 roku w homilii wygłoszonej podczas greckokatolickiej Mszy św. w Kijowie Jan Paweł II mówił:

Od samego bowiem początku Cerkiew wasza mogła korzystać z różnorakich stosunków kulturowych i chrześcijańskich świadectw pochodzących z różnych źródeł. Zgodnie z tradycją, u zarania chrześcijaństwa sam Apostoł Andrzej odwiedzając te miejsca, gdzie zebraliśmy się dzisiaj, mówił o ich świętości. Przetrwała bowiem opowieść wspomina, że oglądając progi Dniepru, pobłogosławił on ziemie Kijowa i powiedział: „na tych wzgórzach zajaśnieje chwała Boża”. A więc św. Apostoł Andrzej przepowiedział nawrócenie na wiarę chrześcijańską wielkiego księcia kijowskiego i świętego chrzciciela Włodzimierza, dzięki któremu Dniepr stał się jakby „Jordanem Ukrainy”, a stolica Kijów „nowym Jeruzalem”, matką słowiańskiego chrześcijaństwa w Europie Wschodniej.

Ileż świadectw świętości nastąpiło w waszym kraju od czasu Jego chrztu! Na samym początku pojawiają się kijowscy męczennicy, książęta Borys i Gleb, których nazywacie „cierpiętnikami”, którzy przyjęli męczeństwo z rąk brata, nie podnosząc przeciwko niemu broni. To oni zarysowali duchowe oblicze Cerkwi kijowskiej, gdzie męczeństwo w imię miłości braterskiej, w imię jedności chrześcijan jawi się jako prawdziwy powszechny charyzmat. Wyraźnie to potwierdziła również niedawna przeszłość. (Homilia Jana Pawła II wygłoszona podczas greckokatolickiej Mszy św. w wersji ukraińskiej, Kijów, 25 czerwca 2001 roku )

Najdroższy Ojcze Święty, oczekując z nowymi nadziejami przyszłorocznej papieskiej pielgrzymki do Ojczyzny, pragnę Cię umiłowany Ojcze z głębi serca zaprosić do nawiedzenia kaplicy Świętych Męczenników Rusi Kijowskiej Borysa i Gleba w Fundacji św. Włodzimierza w Krakowie.

Głęboko wierzę, że idea duchowego zwycięstwa przykazania – nie zabijaj – potwierdzona niewinnie przelaną krwią świętych, a dziś wzmocniona Twoją Ojcze Święty modlitwą i Apostolskim Błogosławieństwem, promieniować będzie w następnym tysiącleciu chrześcijańską miłością między Wisłą i Dnieprem, czemu staramy się również służyć pracą naszej Fundacji.

Z nadzieją i naszym ukraińskim pozdrowieniem Daj Boże Szczastia

 

[1] Por. Papież Jan Paweł Ii w Fundacji św. Włodzimierza. Słowo powitalne Włodzimierza Mokrego, „Między Sąsiadami” 1997, nr 7, s. 7.

 

 

Святі мученики Київської Русі Борис і Гліб в письменницькій і пастирській спадщині святого Івана Павла ІІ

Про перших мучеників України святих Бориса і Гліба – синів святого рівноапостольного Володимира Хрестителя Київської Русі, Святіший Отець Іван Павло II публічно згадував принаймні тричі.

Вперше це відбулося 25 серпня 1996: менш ніж за рік перед апостольською прощею Папи Римського до Польщі у червні 1997 року та відвідання, зліквідованої кілька місяців тому екуменічної каплиці Святих Бориса і Гліба на вулиці Канонічій 15 у Кракові.

Ця згадка Івана Павла ІІ про перших святих українських мучеників, була наслідком запрошення до молитви в каплиці св. Бориса і Гліба у Кракові, яке було передане папі римському професором Володимиром Мокрим під час конференції під заголовком «Сучасні слов’яни та їх власні культурні традиції, міфи і фобії. Об’єднання Європи і слов’янські проблеми», що проходила в Кастель Гандлольфо 19-20 серпня 1996 року. У цьому запрошенні проф. В. Мокрий зокрема писав:

«Найдорожчий Святий Отче, очікуючи з новими надіями на папську прощу до Вітчизни в майбутньому році, прагну від щирого серця запросити дорогий Святійший Отче відвідати каплицю святих Мучеників Київської Русі в Фундації св. Володимира у Кракові. Глибоко вірю, що ідея духовної перемоги заповіді – «не вбивай» – підтвердженої невинно пролятою кров’ю святих, а нині зміцненою Твоєю Святійший Отче молитвою та Апостольським благословенням, буде сяяти в наступному тисячолітті християнською любов’ю між Віслою і Дніпром, чому стараємося також служити працею нашої Фундації».

У серпні 1996 року з вікна папської літньої резиденції в Кастель Гандольфо під Римом, перед недільною, традиційною молитвою, що прославляє Благовіщення Діви Марії і втілення Ісуса Христа – «Ангел Господній» (лат. Angelus Domini) Папа Римський Іван Павло II, в наступному контексті, нагадав світу, про київських князів «страстотерпців».

Наведемо ці слова без скорочень:

Дорогі брати і сестри, протягом двох тисяч років історії християни багато разів приймали виклик, яким є найбільше випробування мучеництва. У нашій пам’яті, особливо живі мученики перших століть християнської ери, хоч і в наступних століттях багато було людей, які з різних приводів проливали кров за Христа на Сході і Заході.

Поділ, який, на жаль, відбувся в історії між Церквами, ні в чому не зменшує значення їх жертви. Передусім до мучеників звертається з особливою інтенсивністю культ люду Божого, оскільки в них вбачається живе віддзеркалення муки Христа. Характерною тут є історія Святих Бориса і Гліба початку слов’янського християнства Київського князівства.

Йдеться про двох синів першого християнського князя св. Володимира, яких вбив брат-узурпатор. Віра народу відразу поєднала цю їх кров з кров’ю Ісуса Христа. Бориса і Гліба почали тоді називати „страстнотерпцями” – ті, які терпіли муки. Легенда кінця ХІ століття передає зворушливу молитву, яку Борис проголосив перед смертю:

Слава Тобі, щедрий давець життя
за те, що вчинив мене гідним того,
щоб я став учасником
терпінь Святих Мучеників.
Ти знаєш Господи,
що я не буду перед тим втікати,
але поглянь Господи і розсуди
між мною і моїм братом.
Не полічи йому цього гріха
і упокой душу мою.

Яка чудова молитва. Виражає обличчя людства, яке стало іконою обличчя страждаючого Христа. А що вже сказати про страждання, з якими зіткнулись православні і католики в країнах Східної Європи нашого ХХ століття. Так численні сміливі свідки Євангелії, яких переслідувала непримиренна атеїстична влада, страждали тілесними муками Христа: справжні мученики двадцятого століття стали світлом для Церкви і для людства. Християни Європи і світу схиляють голову на порогах концентраційних таборів і в’язниць, стоять вдячні за світло, яке лине звідти, бо це було світло Христа, яким вони засяяли і розпорошили морок темряви. Тертуліан говорив, що кров мучеників є зерном, новим насінням християн. Вона є також життєдайним соком єдності для Церкви, містичного Тіла Христа. Оскільки наприкінці другого тисячоліття стала вона знову Церквою мучеників, можемо надіятися, що їх свідчення дбайливо записані в нових мартирологіях, а передусім їх заступництво прискорить час повної єдності між християнами усіх віросповідань, особливо між православними Церквами і Апостольською Столицею[1].

Отже папа римський з радістю прийняв запрошення бажаючи побачити цю унікальну, можливо навіть у світовому вимірі, екуменічну каплицю. Таким чином вдруге святий Іван Павло ІІ склав глибокe шану святим Борису і Глібу рік пізніше, 9 червня 1997 року, в каплиці цих святих мучеників у Кракові. Варто відзначити, що відвідання Святійшим Отцем запроектованої визначним митцем польського і українського народів Юрієм Новосільським, посвяченої римо-католицьким кардиналом Францішеком Махарським, греко-католицьким архієпископом – митрополитом Перемишльсько-Варшавським Іваном Мартиняком, парохом православної церкви у Кракові Вітольдом Максимовичем, до якої антимінс посвятив предстоятель Української Греко-Католицької Церкви – кардинал Мирослав Іван Любачівський не була випадковим. Це власне в цій екуменічній каплиці Фундації св. Володимира Хрестителя Київської Русі відбулась спільна з українцями, поляками та представникам інших національних і етнічних меншин Польщі молитва Святого Отця, сповнена надії про здійснення апостольського паломництва Івана Павла ІІ до Києва.

Під час зустрічі з Папою Римським, голова Фундації професор Володимир Мокрий вітаючи Івана Павла ІІ в Фундації св. Володимира і каплиці його синів, підкреслював: «Страстотерпці Христові, князі Борис і Гліб, що терпіли муки, стати практичними виконавцями Христового Євангелія, тому що, як говорять слова давньої молитви одинадцятого століття – були готові віддати своє життя замість піднімати руку на воюючого за княжий престол брата, що «вбивав тіла ваші, але душ не міг діткнутися»[2].

Кілька років після цієї зустрічі в каплиці святих Бориса і Гліба вже у Києві Папа Римський Іван Павло II 25 червня 2001 року у проповіді виголошеній під час греко-католицької Божественної Літургії говорячи про початки і значення української Церкви в історії християнства Європи, втретє згадав про братів мучеників у наступному контексті:

Від самих початків ваша Церква насправді могла користати з багатьох культурних відносин і християнського свідчення різного походження. Згідно з традицією, на початках християнства сам святий Апостол Андрій, відвідуючи місця, де ми тепер знаходимося, мав би засвідчити їхню святість. Бо розповідають, що споглядаючи на скелисті береги Дніпра, він благословив Київську землю, кажучи: „На цих горах засяє Господня слава”. В такий спосіб він заздалегідь сповіщав навернення до християнської віри великого Київського Князя, святого хрестителя Володимира, за посередництвом якого Дніпро став майже „Йорданом України”, а столиця Київ „новим Єрусалимом”, матір’ю слов’янського християнства Східної Європи.

Скільки свідчень святості було на цій вашій Землі від дня її” Хрещення! На перше місце висуваються мученики Києва, князі Борис і Гліб, яких ви називаєте „страстотерпцями”, бо вони прийняли мучеництво з рук рідного брата, не застосувавши проти нього зброї. Це вони зобразили духовне обличчя Київської Церкви, де мучеництво в ім’я братньої любові, в ім’я єдності християн, проявилося як справжня і всеосяжна харизма. Історія недавнього минулого це яскраво показала[3].

Підсумовуючи вище сказане можна зробити висновок, що діяльність Фундації св. Володимира Хрестителя Київської Русі у Кракові значним чином сприяла присутності святих Бориса і Гліба в думці Івана Павла ІІ. Особливо важливу роль у цьому мала каплиця святих Бориса і Гліба Фундації св. Володимира, про існування якої папа римський був повідомлений ще 12 травня 1995 року. В телеграмі відправленій до Риму учасники її посвячення зокрема писали:

«Овіяні ореолом мучеництва святі Борис і Гліб, які увірували в любов до ближнього так що воліли прийняти смерть ніж підняти руку на брата, мали величезний вплив на розвиток східного крила християнства – особливо після їх канонізації 20 травня 1072 року.

Вчинюючи їх покровителями каплиці Фундації Святого Володимира Хрестителя Київської Русі у Кракові, в основах якої лежить нагорода Фонду Івана Павла ІІ, прагнемо за їх заступництвом просити Творця Неба і Землі, нашого Спасителя та Пресвяту Богородицю підтримати нас у вірі, надії і любові, що дозволить будувати майбутню «цивілізацію любові», яка перейде земні кордони, відмінності і поділи та людські слабкості.

Просячи Вас Святий Отче про апостольське благословення, складаємо наші молитви на вівтарі в каплиці святих мучеників Бориса і Гліба, в так улюбленому Вами Кракові. За посередництвом ікон Юрія Новосільського – тих вікон до Божественної Нескінченності – прагнемо побачити Одне Світло Християнської Любові, яке освітлює Східне і Західне Крила, посвяченого сьогодні Вівтаря».

Відповіддю на цю телеграму був лист з Державного секретаріату Святого Престолу, в якому заступник Державного секретаря з загальних справ архієпископ Джованні Баттіста Ре від імені Його Святості Івана Павла II, подякував за лист з інформацією про урочисте посвячення каплиці та зазначив:

«У апостольському посланні „Orientale Lumen” Іван Павло II черговий раз дав свідоцтво, як близькою його серцю є надзвичайно багата духовна традиція християнського Сходу. Тому слід висловити радість від того у Кракові постав осередок, який посилається на приклад і духовність перших мучеників Київської Русі. Через заступництво святих мучеників Бориса і Гліба, Святий Отець просить милосердного Бога про благодать, необхідну для реалізації високих цілей, які ви собі ставите, і на цьому шляху з серця вас благословляє».

Представники Фонду святого Володимира Хрестителя Київської Русі у Кракові, його прихильники і симпатики, члени суспільного Комітету підтримки діяльності Фундації і каплиці святих Бориса і Гліба, які протягом тільки кількох днів зібрали понад 4000 підписів під проханням не нищити цю унікальну так у матеріальному, як і передовсім релігійному вимірі, каплицю, мають надію, що те благословенство нині вже святого, папи римьского Івана Павла ІІ дозволить відбудувати її в новому місці.

 

[1] Między Rzymem – Castel Gandolfo a Krakowem, „Między Sąsiadami – Між сусідами”, Краків – Kraków 1997, nr 7, s. 23.

[2] Див. Papież Jan Paweł II w Fundacji św. Włodzimierza. Słowo powitalne Włodzimierza Mokrego, „Między Sąsiadami – Між сусідами”, Краків – Kraków 1997, nr 7, s. 7. Див. також Молитва до святих мучеників Бориса і Гліба, „Między Sąsiadami – Між сусідами”, Краків – Kraków 1997, nr 7, s. 12.

[3] Проповідь Івана Павла ІІ виголошена під час греко-католицької Божественної Літургії. Київ, 25 червня 2001 року, [у:] В. Мокрий, Апостольське Слово Івана Павла ІІ в Україні у 2001 році, Краків 2002, с. 361.