Wystąpienie Włodzimierza Mokrego na Zjeździe Narodowego Ruchu Ukrainy na rzecz Przebudowy

Sława Isusu Chrystu!
Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!

Drodzy rodacy. Deputowany Włodzimierz Jaworiwśkyj wymienił w swym wystąpieniu różne kategorie Ukraińców, od janczarów po zdrajców.

Chciałbym uzupełnić tę listę o jeszcze jedną grupę Ukraińców, żyjących poza Ukrainą, którą tworzą Ukraińcy należący do „Solidarności” w Polsce. W ich imieniu szczerze was witam.

Pragnę Wam w kilku słowach powiedzieć, o czym myśli Ukrainiec w polskim parlamencie nie zaniedbujący spraw ogólnopolskich i całego programu „Solidarności”, której znakiem stały się trzy krzyże gdańskie, symbolizujące po trzykroć ukrzyżowaną, ale nie zabitą nadzieję. Pomnik stoczniowców gdańskich upamiętnia kolejne tragiczne wydarzenia w Polsce. Dramatem narodu polskiego było to, że PZPR i jej rządy nie mogły się porozumieć ze swoją bazą – robotnikami, że strzelano do robotników. Wyrażają to gdańskie krzyże. Pod nimi widnieją słowa laureata Nagrody Nobla Czesława Miłosza: „Który skrzywdziłeś człowieka prostego, śmiechem nad krzywdą jego wybuchając, nie bądź bezpieczny. Poeta pamięta, możesz go zabić, narodzi się nowy, spisane będą czyny i rozmowy”.

Te trudne rozmowy spisywane są z myślą o obronie każdego skrzywdzonego człowieka, bez względu na jego pochodzenie narodowe czy wyznawany światopogląd. Dlatego też członkowie „Solidarności” solidaryzują się z problemami Ukraińców „w Ukrainie i nie w Ukrainie”. Kiedy 29 kwietnia, w przeddzień święta Zmartwychwstania, wraz z Lechem Wałęsą i kandydatami do polskiego parlamentu staliśmy pod krzyżami w Gdańsku, złożyłem bukiet wielokolorowych kwiatów: biało-czerwono-niebiesko-żółtych. Białe kwiaty symbolizują niewinność, czerwone – niewinnie przelana krew, niebieskie – niebo nad nami wszystkimi i żółte – łany pszenicy na Ukrainie, której nam tak bardzo brakuje w Europie. Tekst z tym wyjaśnieniem przekazałem Lechowi Wałęsie, dopisując modlitewną prośbę ukraińskiego poety Iwana Wełyczkowskiego: „Na piersi zawsze Twą ikonę świętą noszę Maryjo, abym Cię i w sercu nosił proszę”, ponieważ nasz przewodniczący oprócz znaczka „Solidarności” nosi też ikonę Bogarodzicy.

Dziś jesteśmy wśród Was nad Dnieprem, dokąd ja osobiście jechałem całe swoje życie, a 16 lat mnie nie puszczano nigdzie. Na Ukrainie jestem po raz pierwszy. Jadąć tu, nie wiedziałem co zobaczę, bałem się, że po tylu nieszczęściach, jakich doświadczył nasz naród, trudno nam będzie się odrodzić. Wiadomo bowiem, że aby istniał naród, musi on mieć wiarę, język i ziemię. Ci, którzy chcieli nas uciemiężyć, wiedzieli, że gdy zniszczą jedną z tych trzech podstaw, to naród będzie przegrywał, jeżeli zniszczą dwie, pozostanie już bardzo niewiele, a kiedy zniszczą wszystkie trzy – naród zginie. I wiarę nam zabrano, i język nam zabrano i ziemię nam zniszczył Czarnobyl. A jak mówi nasz młody poeta – „język to modlitwa nasza, ucząca jakim zostać człowiekiem, to gorąca krew, krążąca wśród narodu, a każdy człowiek jest jego sercem”.
Bez krwi nie ma życia. Gdy krew przestaje krążyć, następuje śmierć. Gdy rodzimy język przestaje płynąć, gdy nie ma językowego krwiobiegu w narodzie, naród ginie. Wiedziałem, że w warunkach, jakie istnieją na Ukrainie, trzeba wielu wysiłków, by ocalić język ojczysty i odrodzić nasz naród. Jednak wszystko co zobaczyłem i co słyszę tu w Kijowie, przeszło moje najśmielsze oczekiwania. Wszystko, co tutaj robicie i o czym mówicie, jest przejawem samoobrony przed Czarnobylem.

Myślę, że Czarnobyl w dziedzinie ekologii miał miejsce trzy lata temu, ale Czarnobyl w dziedzinie kultury zrobiono nam wiele lat wcześniej. Jest to nasze największe niebezpieczeństwo. Sądzę, że gdy teraz ogłosicie Ukrainę strefą bez reaktorów atomowych – to świat to usłyszy, zrozumie i poprze.

Kończąc chciałbym przywołać wciąż nie spełnione marzenie Włodzimierza Wielkiego, od którego się wywodzimy jako chrześcijanie, chciałbym, byśmy spełnili wolę chrzciciela naszego narodu. Książę Włodzimierz Wielki tak bardzo przejął się ideałami chrześcijaństwa, że chciał znieść karę śmierci. W ciągu tysiąca lat nie udało się nam spełnić tego jednego przykazania „nie zabijaj”, którego przestrzeganie rozwiązałoby większość problemów tak w Europie, jak i na świecie. Uzbroiliśmy się i giniemy, niszczy nas władza państwowa. Dzieje się tak dlatego, że władza nie poddana kontroli wyrodnieje. A przecież władza ma służyć człowiekowi, a nie bić go. My w Polsce już kontrolujemy władzę, i to jest również zwycięstwo „Solidarności”, czego i Wam życzymy.
Z myślą o wspólnym zwycięstwie, bądźmy zatem spadkobiercami Mickiewicza, który mówił: „Kto myśli o interesach jednego tylko narodu, jest nieprzyjacielem wolności”. I bądźmy spadkobiercami Szewczenki, który w swym poetyckim posłaniu „Do Polaków” wołał z zesłania:

Podajże rękę Kozakowi
I serce swe do niego przychyl
I razem w imię Chrystusowe
Odbudujemy raj nasz cichy.

Na koniec proszę przyjąć z głębi serca płynące życzenia: Szczęść nam Boże na drodze do wolności narodów w Europie już z przeźroczystymi granicami oraz w budowaniu opartej na prawdzie, sprawiedliwości i miłości solidarności między ludźmi i narodami.
I niech nam Bóg błogosławi w dalszej pracy dla duchowego rozwoju naszego wciąż jeszcze zniewolonego narodu, który będzie mógł jak gospodarz usiąść do świętej wieczerzy na naszej, „już swojej i wolnej ziemi”.

Na pożegnanie pragnę przekazać Wam medale od Ukraińców z Polski, z miasta Szczecina, wykonane przez pana Kaszyckiego z okazji Tysiąclecia Chrztu Rusi-Ukrainy. A ponieważ wszyscy wierzymy w siłę ducha, chcę także ofiarować Ruchowi ten oto medal naszego Kobzara i Kamieniarza z wiarą, że przyjdzie czas, kiedy „i my z jaśniejącą twarzą zasiądziemy w narodów wolnym kole”.

Chciałbym też jak najszybciej przyjechać do Was, do Kijowa. Wierzę, że okazją ku temu będzie powtórny pogrzeb Wasyla Stusa, ale już w ojczystej ziemi.

 

---

 

РУХ НА УКРАЇНІ

Володимир Мокрий

Над Дніпром, у Палаці культури Київського політехнічного інституту, 8— 10 вересня ц. р. відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. У зборах взяло участь 1109 делегатів з усіх областей України. Вони представляли кількасоттисячну громаду активних членів Руху, до якої, крім українців, належать представники усіх національних меншостей, що живуть на Україні, а також українських меншостей з усіх республік Радянського Союзу.

На з’їзд і були також присутні українці зі США, Канади, Англії, Франції, Чехословаччини, Югославії, Румунії, Польщі (українські студенти, що редагують часопис Зустрічі), а також представники народних фронтів Литви, Латвії, Естонії, Білорусії, Російської Федерації, Грузії, Вірменії, Молдавії, кримських татарів, „Солідарности” з Польщі.

Народний рух України є рухом відродження. Він постав з думкою про оборону інтересів усіх загрожених народів, що населяють землі нинішньої Української РСР. Доказом цього є, між іншим, надрукована у київській газеті Вільне слово (ч. 4, 1989) резолюція, прийнята 2 вересня ц. р. на 40-тисячному вічі у Києві, в якій читаємо:

Нинішня Верховна Рада УРСР призначена, а не обрана. Вона не репрезентує інтересів народів України. Тому, враховуючи надзвичайну важливість змін у виборчому законодавстві, пропонуємо скористатися у цьому випадку механізмом загальнореспубліканського референдуму для прийняття Закону про виборчу систему УРСР і зміни в Конституції, що випливають з його положень. Якщо апаратні законопроекти будуть прийняті без історичних змін, закликаємо до громадської непокори, бойкоту виборів і загальнореспублі-
канського страйку.

Програма Народного руху України істотно відрізняється від програм фронтів прибалтійських республік, де всі ін іц іати в и випливають безпосередньо з литовського, латвійського чи естонського національного коріння, яке сталінсько-брежнєвська система заморо-
зила, скалічила, але не підтяла так, як українцям, русифікованим з залізною консеквенцією ще царською Росією. В результаті цієї відвічної русифікації нині з 50 мільйонів українців понад 5 мільйонів називає російську рідною мовою, а багато з них, хоч і вважають себе українцями, навіть в рідній хаті розмовляють по-російськи, і то не тільки в Донбасі чи Полтаві, але і в Києві. Цьому навіть не можна дивуватися, бо на Україні є міста чи регіони, як, наприклад, Донецьк, де немає жодної української школи, хоч живе
там 100 тисяч українців. Але навіть ті російськомовні українці, котрі, подібно до шахтаря з Донбасу, який виступав на з’їзді, уболівають, що не спроможні говорити рідною мовою, зберегли історичну пам’ять, а значить і свідомість того, що їх предків царська Росія
позбавляла української мови. Свідченням цього може служити горезвісний Емський указ, виданий 1876 року Олександром II, який забороняв друкувати і поширювати книжки українською мовою. У ньому, зокрема, сказано: „В училищах как Царства, так и
Прибалтийских губерний, стараться вести преподавание на русском языке… Ништо так не соединяет побежденные народы с победителями, как язык” („У навчальних закладах як Царства, так і Прибалтійських губерній, старатися вести навчання російською мовою… Ніщо так не об’єднує поневолені народи з переможцями, як мова”.).

Тому що русифіковано не тільки українців, але й усі народи, які живуть на Україні, нині Народний рух України виступає на захист національної ідентичности усіх без винятку народів, що населяють Україну — українців, євреїв, татарів, вірменів, поляків, білорусів,
росіян, циганів, болгарів, німців, румунів, угорців та інших. Усіх діячів Руху, незважаючи на національне походження, об’єднує спільно пройдена школа сталінського тоталітаризму, що функціонував під маркою інтернаціоналізму і вбивав кожного індивідуума.

Для врятування тих індивідуумів і забезпечення гідної участи в цивілізованому розвитку України всіх її народів та національних меншостей, що проживають на території республіки, має служити створена на з’їзд і Рада народів, яку очолив народний депутат
СРСР, командуючий полком військ зв’язку у Рівному вірменин Вілен Мартиросян. Як одна з найважливіших і найбільш гуманних ініціатив Руху, Рада народів сприятиме відродженню на Україні не до кінця знищеної ще мозаїки національних культур, природна
симбіоза яких могла б плодоносити у кожній ділянці життя, як це є у Швайцарії, Канаді чи США. Від успішного розв’язання національних проблем як у республіках Прибалтики, на Україні, так і в цілому Радянському Союзі, залежатиме, як скоро будемо жити в Европі уже з відкритими кордонами, але без загрози втратити свою ідентичність. Такий підхід до національних проблем знайшов загальне схвалення членів і прихильників Руху, завдяки чому створено спільну плятформу для дій у справі рятування навколишнього середовища, виходу з господарчої кризи, а також економічної і політичної незалежности України.
Чорнобильська трагедія усвідомила делегатів, що слід віддавати перевагу екології над економікою. Під бурхливі оплески делегати з’їзду прийняли резолюцію про створення на Україні без’ядерної зони. Щоб звернути увагу світової громадськости на
трагічну екологічну ситуацію України, вирішено скликати у Києві міжнародний форум на тему Чорнобиля.

Під час нарад, присвячених рільництву і господарству, запропоновано створити Українську селянську партію, підготувати закон про землю, власність, новий закон про підприємства, про запровадження вільного ринку, а також закон про економічну
самостійність республіки і перехід від державного союзу до союзу держав.
У дискусії про політичне майбутнє України взяли участь представники різних орієнтацій, серед яких були прихильники повної самостійности України без будь-яких зв’язків з Росією, як, наприклад, колишній довголітній політв’язень радянських тюрем, голова Виконавчого комітету Української Гельсінкської Спілки Левко Лук’яненко, який запропонував поступовий перехід до цілковитої незалежности парляментарно-правовим шляхом. Більшість діячів Руху, підкреслюючи той факт, ідо СРСР був створений без волі народу,  исловились за укладення договору — договору цілком суверенних держав у рамках федерації.

На з’їзді велися дискусії і про майбутнє профспілкового руху. Делегати сходилися на тому, що повинні бути створені незалежні професійні спілки з широкою участю робітників у керівництві підприємствами. Вони домагалися також ліквідації будь-яких форм цензури, свободи совісті і віровизнання, скасування всякої монополії влади, легалізації українських Церков — Католицької і Православної, децентралізації і демонополізації усього культурного життя, відокремлення політики від науки і привернення їй незалежного і національного характеру, створення Українського Олімпійського комітету, а також повернення українському народові його давньої національної символіки. Вирішено прийняти синьо-жовті кольори найдавніших племен на Україні (що вказують синій обрій неба над жовтим колоссям пшениці) та знак князів — тризуб (золотий тризуб, що зображує пікуючого орла).

Особливого значення набув на з’їзді той факт, що вперше всі ті проблеми обговорювали разом як колишні дисиденти, члени неформальних організацій, наприклад, Української Гельсінкської Спілки, представник Української Католицької і Української Православної Церков, які від 1946 року перебували у підпіллі, так і діячі офіційних організацій — Спілки письменників України, Товариства української мови імени Тараса Шевченка, а також народні депутати СРСР, включно з ліберально-реформаторськими діячами Компартії України. Усі орієнтації мають також своїх представників у керівних органах Руху, головою якого став відомий український поет Іван Драч, його заступником росіянин, народний депутат СРСР Сергій Конєв, а генеральним секретарем Михайло Горинь — довголітній політв’язень, а нині член Української Гельсінської Спілки.

Дуже добре сталося, що у ті історичні для України хвилини поряд з представниками багатьох республік, які підтримують Народний рух України, була восьмичленна делегація „Солідарности”, до скаду якої входили голова „Солідарности” Ґданського регіону Богдан Борусевич, посли Збіґнєв Янас, Адам Міхнік, Володимир Мокрий, Францішек Сак та Христина Мокра (член „Солідарности” комбінату в Новій Г уті), редактор Ґазети Виборчей Єжи Яхович і Богумила Бердиховська — член комісії до справ національних меншостей при голові незалежної профспілки „Солідарність”.

Нашу делегацію приймали щиро і сердечно, особливо під час пресової конференції, що відбулася напередодні відкриття з’їзду. На ній ми вручили господарям „українські” екземпляри Ґазети Виборчей, а також Тигодніка Повшехнего, Знаку і видавництв Люблінського католицького університету, значки і плякати „Солідарности”. Гарячими апльодисментами зустріли делегати дворазові виступи Адама Міхніка і Володимира Мокрого під час з’їзду і на його закінченні — на вічу коло пам’ятника Тарасові Шевченкові.

Перший установчий з’їзд Народного руху України не випадково закінчився „Заповітом” Тараса Шевченка, що його відспівав серед міліцейських автомашин багатотисячний „хор”, який зібрався біля пам’ятника Великому Кобзареві, при схилених синьо-жовтих прапорах. Серед них видніли національні прапори інших республік, а також біло-червоний з написом „Солідарність”.

10 вересня, на закінчення національного свята України, яким став з’їзд Руху, до пам’ятника Т. Шевченкові українців привело непереборне прагнення поклонитися своєму безсмертному Кобзареві, який втілює мрії українського народу та його віру у воскресіння України. Прощалися ми зі своїми приятелями над Дніпром з переконанням, що, як сказав Адам Міхнік, Україна на наших очах якраз воскресла.

Я, натомість, який вперше в житті побував на Україні, ставши біля пам’ятника Тарасові Шевченкові, якому у великій мірі завдячую свою українськість і внутрішню свободу, попросив, щоб усі ми, думаючи про зустріч у вільній Польщі і у вільній Україні, мали
завжди перед очима хрест святого Володимира у Києві, який запровадив на Україні християнську віру, а також три хрести у Ґданську, що нагадують про тричі розп’яту, але не вбиту надію. Надію для всіх нас і для кожного зокрема.

Більше див.: «Сучасність» 1989, №12 (344), https://docs.google.com/viewer?url=https%3A%2F%2Fshron2.chtyvo.org.ua%2FSuchasnist%2F1989_N12_344.pdf

fot.: https://www.radiosvoboda.org/a/30152418.html

fot.: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/materialy-proektu-ukrayina-i-polshcha-sto-rokiv-susidstva-u-publikaciyi-zbruch-syuzhet-5